Казка Івана Франка: Лис і дрозд
    Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.
    — Кабане, Кабане, куди йдеш?
    — У Київ на ярмарок.
    — Візьми й мене з собою.
    — Ходімо, куме.
    Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис.
    — Кабане, Кабане, куди йдеш?
    — У Київ на ярмарок.
    — Візьми й мене з собою.
    — Ходімо, куме.
    Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.
    — Кабане, Кабане, куди йдеш?
    — У Київ на ярмарок.
    — Візьми й мене з собою.
    — Ходімо, братику.
    Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж уночі наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, треба ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і надумав.
    — Нумо,— каже,— пісні співати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з'їмо.
    От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з'їли. Та що там їм із того Зайця за наїдок? Ще не розвиднілось як слід, а вони вже знов такі голодні, що ледве дихають.
    Знов Лис загадує:
    — Нумо пісні співати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з'їмо.
    Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.
    Лишилося їх двоє: Кабан і Лис. Поділилися вони вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою частину, а Лис трошки з'їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку м'ясо та й їсть.
    — Що це ти, кумочку, їси? — питає його Кабан.
    — Ой, кумочку,— зітхає Лис.— Що маю робити?! Свою власну кров п'ю з великого холоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобі легше стане.
    Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то увесь кров'ю підплив та й помер. От Лис тоді й кинувся на його м'ясо і ще кілька днів мав що їсти. Та далі не стало й кабанячого м'яса. Сидить Лис у ямі, й знов йому голод допікає. А над тією ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в'є.
    Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти:
    — Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
    — Гніздо в'ю.
    — Нащо тобі гніздо?
    — Яєць нанесу.
    — Нащо тобі яйця?
    — Дітей виведу.
    — Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з'їм.
    — Не їж, Лисику, зараз тебе визволю,— просить Дрозд.
    Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Думав
    Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ліг під Дроздовим деревом та й говорить:
    — Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
    — Вивів.
    — Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.
    — Не їж, Лисику, я вже тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:
    — Ходімо зо мною!
    Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.
    — Лягай тут у жито,— каже Дрозд Лисові,— а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.
    Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.
    «Дай,— думає,—зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».
    Підбігла трохи за Дроздом — він біжить, пурхає, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, та все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свого кошика, він знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшків. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам утік.
    Сидить Дрозд на дереві та й в'є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.
    — Дрозде, Дрозде,— говорить Лис,— чи вивів ти мене з ями?
    — Вивів, Лисику.
    — А нагодував ти мене?
    — Нагодував.
    — Ну, тепер же напої мене, а то я твоїх дітей поїм.
    — Не їж, Лисику, я тебе напою.
    Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав та й каже Лисові:
    — Ходімо зо мною!
    Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.
    — Лягай тут у жито,— каже Дрозд Лисові,— а я буду міркувати, чим тебе напоїти.
    Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту поливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову та й клює.
    — А тю! — крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не було, сів собі Дрозд на другого коня та й клює його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От капосна пташина! — думає собі.— І чого вона прив'язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й клює собі.
    «Чекай же ти»,— думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, і вся вода з неї вилилася та й потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку й поїхав додому.
    Сидить Дрозд на дереві та й в'є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.
    — Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
    — Вивів.
    — Нагодував ти мене?
    — Нагодував.
    — Напоїв ти мене?
    — Напоїв.
    — Ну, а тепер посміши ти мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм.
    — Не їж, Лисику, я тебе посмішу.
    Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі каже:
    — Ходімо зо мною.
    Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й клює.
    — Ой, тату,— каже хлопець,— на вас птах сидить! Не ворушіться, я його вб'ю.
    Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а за хвилину сів на друге плече чоловікові. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.
    — Ой, сину, що це ти робиш? — крикнув батько.
    — Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її повинен зловити.
    — То лови, а не бий! — з болю кричить батько.
    Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й клює його солом'яний бриль, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати,— фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою — знову даремно.
    «Чекай же ти, бісова птиця! Вже я тебе почастую!» — подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і вільніше зітхнув.
    «Ну,— думає,— тепер, мабуть, дасть мені спокій, не буде моїм дітям загрожувати».
    Та ледве він знову взявся мостити своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.
    — Дрозде, Дрозде,— мовить Лис,— вивів ти мене з ями?
    — Вивів.
    — Нагодував ти мене?
    — Нагодував.
    — Напоїв ти мене?
    — Напоїв.
    — Розсмішив ти мене?
    — Розсмішив.
    — Ну, а тепер ще мене настраши, бо інакше я твоїх дітей поїм.
    Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:
    — Що ж маю робити? Ходімо зо мною, я тебе настрашу.
    Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лісу, побачивши псів, не хоче йти далі.
    — Що, Лисику, страшно? — питає Дрозд.
    — Ні, не страшно,— каже Лис,— а тільки я втомився, не хочу йти далі.
    — Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? — питає Дрозд.
    — Як знаєш,— мовить Лис,— але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками з'їм.
    — Добре,— каже Дрозд,— лягай же ти ось тут у жито і дивись, що я буду робити. А коли тобі стане страшно, то гукни мені, щоб я перестав.
    Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й дряпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів та зараз же сів знову недалеко од того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять все ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й, одним крилом махаючи, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним.
    Бачить Лис, що біда, як схопиться з місця, як крикне до Дрозда:
    — Ну що ж ти, дурню! Ти й справді псів на мене ведеш?
    Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробігти декілька кроків, як пси наздогнали його й роздерли.
 
< Попередня   Наступна >

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_02.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 3 гостей

Ads-реклама