Легенди та перекази: с. Змивка
    У далекому минулому берегівські гори були вкриті лісами-пуща-ми, а біля західного їх підніжжя простяглося велике болото — Сірчаний Мочар. У пущі водилась усяка звірка, росли дички, малина, гриби, а в болоті було безліч риби й дика птиця — качки, гуси й лебеді.
    Так ось у цій пущі, далеко від людського житла, оселився якийсь чоловік — на невисокому пагорбі, на краю Сірчаного Мочара, на невеличкій галявині під древнім дубом. Це був чоловік у роках. їв він усяку лісову поживу, рибу, яку ловив у болоті. Цілими днями молився. Так минали дні за днями, роки за роками, в самоті. Одного разу він зійшов до болота наловити на вечерю риби й раптом почув дитячий плач. Чоловік пішов на той плач і побачив маленьке дівчатко. Дитина гірко плакала. Навколо не було нікого, ніхто не озивався. А дівчинка була така мала, що ледве стояла на ніжках, і, звичайно, не могла розповісти, хто вона, звідки, хто її батьки, й імені свого не могла назвати.
    Пустельник відніс дитинку в хижу, нагодував. Дівчинка перестала плакати й заснула. Дівчатко було червонолице, й він назвав її Розою. Минали дні й роки. Роза звикла до нього й кликала татком. І він дуже полюбив її, усією душею упадав коло неї. Навчив її грамоті.
    Йшов час. Дівчинка виросла й стала стрункою красунею. Названий батько почав умовляти її, щоб вона йшла в місто, шукала свого щастя межи людьми, а його лишила. Але дівчина нізащо не хотіла йти від свого коханого батька. І коли він постарів, вона вела хазяйство й ходила за ним.
    А час невмолимо відраховував своє. Королі мінялися, й зрештою сів на угорському престолі Коломан, прозваний за любов до науки Книжним. З себе він був не дуже привабливим, можна навіть сказати — потворним, але це не заважало йому бути вельми войовничим. Задумав він поширити свої володіння й за Карпатами, захопити сусідську Галицьку Русь, користуючись міжусобицею.
    Призначив він збір війська в околиці Мукачівського замку. Поки військо збиралося, молодь розважалася полюванням. Погнавшись за пораненим оленем, один з витязів заблукав у берегівські ліси. І там ненароком зустрів Розу, яка збирала в лісі ягоди.
    Юнак був вражений надзвичайною красою дівчини, спинив коня й почав розпитувати — хто вона, як вона в такій глушині опинилася. Роза на все йому відповіла й повела до батька, який ласкаво прийняв витязя і розповів, як він знайшов малу дівчинку, як виростив її, яка вона хороша, добра, що вона — єдина його втіха в житті.
    Молодий лицар був так зачарований красою Рози, що відтоді щодня почав бувати в хижі пустельника. В серцях у юнака й дівчини зажевріло кохання, яке згодом розпалилося великим полум'ям. Коли настав час рушати в похід, молодий витязь наважився сватати Розу, обіцяючи, що коли він залишиться живий, то повернеться й вони одружаться. Батько на це дав згоду.
    Проте доля вирішила інакше. Коли дівчина якось у лісі збирала малину, вона наступила на гадюку й та її вкусила. Гадюка була отруйна, й дівчина померла. Прибитий горем батько поховав її на лісовій галявині, під кущем дикої ружі, й цілими днями сидів біля могили своєї коханої дочки.
    За якийсь час Коломан повернувся з походу, вернувся й молодий витязь, наречений Рози, але старий міг йому показати лише її могилу.
    Глибока скорбота охопила молодого лицаря, і він довго стояв мовчки над могилою своєї коханої. Потім попросив у пустельника дозволу залишитись з ним, щоб не розлучатися з дорогою могилою.
    Батько дівчини згодився, й вони лишились жити вдвох. Але тяжке горе остаточно підірвало сили старого, і він, відчуваючи наближення смерті, відкрив молодій людині свою таємницю, що він — король Соломон, син короля Андрія від Анастасії Ярославни, дочки руського князя Ярослава Мудрого, що він усі ці останні роки тут спокутував свій гріх — пролиту людську кров у міжусобних чварах.
    Померлого діда молодий витязь поховав поруч з могилою Рози й лишився там у лісі жити відлюдником. Слава про нього рознеслася далеко, і до нього почали сходитись й інші знедолені. Вони спільно збудували церкву й монастир. Навколо утворилося селище, яке в пам'ять про смерть дівчини почало зватися Зміївкою.
    Під час реформації народ прийняв учення Кальвіна, й монастир зруйнували. Але церква лишилася. Зробили її реформатською, тільки образи всі повиносили, а фрески позамащували. Отак і досі стоїть ця старовинна церква над селом на пагорбі, зберігаючи таємниці давно минулих часів.
 
< Попередня   Наступна >

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_02.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 8 гостей

Ads-реклама