Народні казки: Іван-побиван
    Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
    — Ну,— каже змій,— завтра тобою поснідаю.
    А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.
    — А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
    — Як? — каже бідний хлопець.
    Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть.
    — Е,— каже хлопець,— подавиться!
    От уранці прилітає змій, побачив хлопця.
    — О, це добре,— каже,— був один, а тепер двоє. А хлопець:
    — Гляди, не подавись! Змій і дивується.
    — Як,— каже,— хіба ти сильніший за мене?
    — Авжеж.
    — Який же ти сильний? Я он, бач...— Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука і посипалась.
    — Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави так, щоб з нього юшка потекла.
    Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
    — Отак,— каже,— дави.
    — Ну, ходім,— каже змій,— за товариша будеш. А хлопець йому:
    — Хіба за старшого.
    Ото й пішли. Питає його змій:
    — А як звуть тебе?
    — Іван-Побиван,— каже хлопець.
    Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,— думає,— не вбив». Стало на обід, змій і каже:
    — Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити.
    Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і побіг сам.
    — Що ти, хлопче, робиш?
    — Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
    — Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
    Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
    — Іди,— каже,— води повну шкуру принеси.
    Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її.
    Прибігає змій.
    — Що ти робиш?
    — Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
    — А щоб тебе,— каже змій, а сам злякався хлопцевої сили.
    Поніс сам шкуру.
    — Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
    — Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
    От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
    — Мало.
    — Ну,— каже змій,— коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
    — А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
    От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок двадцять,— то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
    — Ходім на камінь крутитись.
    — А як іти, то йти,— каже хлопець.
    Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов.
    — Дурниця,— каже хлопець,— ти так крутнись, щоб юшка потекла.— Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
    — От так,— каже,— крутись! Та ще, та ще! От як дави!
    Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
    — Ану, давай хто сильніше засвище.
    — Давай.
    Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.
    «Ну,— думає Іван-Побиван,— що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
    — Зажмури очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
    Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
    — Правду кажеш,— каже змій,— ледве очі не повискакували.
    Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір'ю радитись, як би їм його звести зі світу.
    — Давай,— кажуть,— його спалимо.
    А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.
    Приходить змій.
    — Що ти, хлопче, хіба ще живий?
    — Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
    «Ну,— думає змій,— од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.
 
< Попередня   Наступна >

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_02.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 2 гостей

Ads-реклама