Казка Лесі Українки: Казка про Оха чародія
    В тридев'ятім славнім царстві,
    де колись був цар Горох,
    є тепер на господарстві
    мудрий пан, вельможний Ох.

    Сам той Ох на корх заввишки,
    а на сажень борода,
    знає край і вдовж, і вширшки,
    і кому яка біда.

    Чи хто правий, чи неправий,
    чи хто прийде сам, чи вдвох, -
    всіх приймає пан ласкавий,
    тільки треба мовить: "Ох!"

    На зеленому горбочку
    спершу він людей приймав,
    потім сів у холодочку,
    звідти голос подавав.

    А як з ранку та й до ранку
    стали люди обридать,
    Ох зробив собі землянку,
    Оха більше не видать.

    Але хто те місце знає,
    де трухлявий пень і мох,
    той приходить і волає
    або й тихо каже: "Ох!"

    Хоч би навіть ненароком
    теє "ох!" промовив ти,
    знай, що вилізе те боком, -
    воріття вже не знайти!

    Бо затягне з головою
    трясовиця мохова
    і з душею ще живою
    під землею похова.

    Під землею ж там - палати,
    де вольможний Ох сидить,
    гарні, пишнії кімнати,
    срібло-злото скрізь ряхтить;

    дорогії самоцвіти,
    наче зорі, миготять,
    скрізь заморські дивні квіти,
    по клітках пташки сидять;

    золотії грають рибки
    в кришталевих скриньочках;
    і ведмеді ходять дибки
    в рукавичках, жупанках.

    Враз тебе там обморочать
    блиск і пахощі міцні,
    попугаї заторочать
    приказки якісь дивні.

    І безглузді очі втупить
    в тебе рибка, мов чига...
    Тут ведмедів гурт обступить,
    кожен лапу простяга, -

    той бере тебе за руку,
    той торкає за плече;
    боронь боже ворухнутись! -
    кров одразу потече.

    Бо крізь білі рукавички
    враз проб'ються пазурі
    гачкуваті, мов гаплички, -
    так і вп'ються, мов щурі.

    Тож, коли вже раз попався, -
    наче в пастку бідна миш, -
    то сиди, мов прикувався,
    не рушай, мовчи та диші

    Вийде Ох: "Вітай в гостині!
    Чи волієш нам служить?
    Чи волієш, може, нині
    головою наложить?"

    Скажеш: "Я служить не згоден", -
    зараз цок тебе в лобок,
    якщо ти носить не годен
    рукавички й жупанок.

    Стань на службу - подарують
    рукавички й жупанець,
    привітають, пошанують, -
    тільки ж там тобі й кінець!

    Вічно будеш пробувати
    у підземному дворі,
    більш тобі вже не видати
    ані сонця, ні зорі.

    Де торкнешся - всюди брами
    під замком та під ключем...
    Десь далеко хтось часами
    озивається плачем.

    Спів на плач відповідає,
    плач на спів, так без кінця...
    Кажуть, бранка там ридає,
    жде юнака-молодця;

    коло неї там жар-птиця
    співом душу потіша,
    та сумна міцна темниця,
    смутна в дівчини душа.

    Якби хтів їй волю дати
    хто з хоробрих юнаків,
    мусить перше розрубати
    сімдесят ще й сім замків...

    Вже вам казка обридає?
    Що ж! хто має кладенець,
    хай замки ті розрубає, -
    буде казочці кінець!
 
Наступна >

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_08.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 3 гостей

Ads-реклама