Казка Лесі Українки: Про велета
    Давно, в дитячий любий вік,
    в далекім ріднім краю
    я чула казку. Чула раз,
    а й досі пам'ятаю.

    Мені її розповідав
    малий сільський хлопчина
    без тенденційної мети,
    бо він же був дитина.

    Ні, він розказував її
    з простотою святою
    (я, може, помилку роблю,
    що казку в рими строю).

    Ми з ним сиділи у садку
    вечірньою порою,
    в той час, як захід розпалив
    пожежу за горою.

    Вечірній вітер турбував
    стареньку нашу грушу,
    і щось таємне і жаске
    нам заглядало в душу.

    Усе лякало нас: трава,
    що тихо майоріла,
    і гаю дальнього стіна,
    що в заході горіла.

    Та навіть в груші тій старій
    ми певності не мали, -
    хто знав, про що її гілки
    "на мигах" промовляли?

    А найстрашніші нам були
    оті ставні тополі,
    що вшикувалися в ряди, -
    запевне, з злої волії

    Бо все те, запевняв Лаврін,
    (так приятель мій звався),
    зросло на велеті тому,
    що з богом позмагався.

    Той велет сильний був колись
    не тілом лиш, а й духом,
    всі людські пута й кайдани
    зривав єдиним рухом.

    Його збороти не могла
    ніяка міць ворожа,
    поки на нього не прийшла
    таємна кара божа.

    Чим велет бога прогнівив,
    того Лаврін не відав.
    Питала потім я й старих,
    та жоден не повідав.

    Не встрелив велета господь
    своїм ясним перуном,
    а тільки сном його накрив,
    немов м'якеньким руном.

    Сон, кажуть, божа благодать, -
    ні, часом кара божа!
    Спіткала велета у сні
    пригодонька негожа.

    Ліг велет - думав, на часок,
    та й спить уже століття,
    землею заснітився весь
    і марить про страхіття.

    Бо скористали вороги
    з його важкої млості,
    безкарно точать з нього кров
    і трощать білі кості.

    Вже оснували тіло все
    залізними дротами,
    припали до глибоких ран
    неситими ротами.

    Не раз до серця глибини
    сягають хижі руки,
    а велет спить камінним сном,
    хоч терпить люті муки.

    Часами болісно у сні
    наморщить густі брови,
    тоді стинаються й шумлять
    гаї, ліси, діброви.

    Як дошкулить несвітський біль,
    він трохи ворухнеться,
    по тілу корчі пробіжать,
    уся земля здригнеться.

    Та не бояться вороги,
    гадають: "Ет, примара!"
    Але ущухне божий гнів,
    минеться й божа кара.

    І встане велетень з землі,
    розправить руки грізні
    і вмить розірве на собі
    усі дроти залізні.

    "Все, що налипло на йому,
    одразу стане руба..." -
    хлоп'я спинилось. Нам обом
    волосся стало дуба.

    "Коли ж він встане?" - тремтячи,
    спитала я хлопчину.
    "За рік, сто рік чи за безрік,
    а може, й в сю хвилину".

    Тут раптом вихор налетів,
    і дерева здригнули.
    Ми, як сполохані пташки,
    до хати враз майнули...

    Кохана стороно моя!
    Далекий рідний краю!
    Щораз згадаю я тебе,
    то й казку сю згадаю.
 
< Попередня

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_04.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 3 гостей

Ads-реклама