Казка Івана Франка: Лисичка-кума
    Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.
    Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
    — Гуп-гуп-гуп!
    — Зараз, зараз, сватоньку,— скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.
    — А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик.
    — Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
    — Та чого?
    — Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
    — А коли так, то йди, тільки не барися.
    — Я зараз вернусь! — мовила Лисичка.— Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.
    Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.
    — А що, вже відбула хрестини? — питає Вовчик.
    — Та вже,— мовить Лисичка.
    — А що там народилося?
    — Хлопчик.
    — А як же його охрестили?
    — Початочок.
    — Ото ім'я! Я ще й не чув такого,— мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.
    Може, так минула година, а може, й дві,— знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
    — Зараз, сватуню, зараз!
    — То що, Лисичко? — питає Вовчик.
    — Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
    — Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.
    — Я зараз, Вовчику! — мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.
    — О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?
    — А що ж там народилося?
    — Та дівчинка.
    — А як її охрестили?
    — Серединка.
    — Ото! Я ще й не чував такої назви,— здивувався Вовчик.
    — У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
    Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
    — Іду, сватоньку, йду!
    — Ти куди йдеш, Лисичко?
    — Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
    — Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
    — Бо дуже мене любить, Вовчику.
    — Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.
    — Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
    Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
    — А що, вже відбула хрестини?
    — Та вже.
    — А хто ж знову народився?
    — Хлопчик.
    — А як же ж його охрестили?
    — Остаточок.
    — Ну, що ж, нехай здоров росте!
    Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
    — Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?
    — Звичайно, пора, Вовчику-братику,— Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
    — А ти ж не голодна?
    — Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.
    Пішов Вовчик у корчі, дивиться — ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.
    — А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик.— Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.
    Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі — шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
    — Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.
    Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
    — Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.
    Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка — хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:
    — Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
    Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
    — Ай-ай-ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.
 
< Попередня   Наступна >

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_08.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 2 гостей

Ads-реклама