Казка Лариси Зіганшини: Голка
    - Нічого не розумію і до того ж погано вас чую! Це що - епідемія?! - кричала мати-білка, щільно притискаючи до вуха трубку телефонного апарату. Та відповідь безнадійно губилася серед шиплячих звуків, тим самим зводячи нанівець всю розмову.
    - Я йду, на мене чекають хворі, - звернулася вона стурбовано до захоплених сніданком дітей, поспішно застібаючи гудзики на коротенькому білому халаті.
    Малеча з насолодою ось-ось мала впоратися з густою запашною малиновою кашею.
    - Надовго, матусю? - промовила стиха наймолодша донечка.
    - Без потреби не затримаюсь, - незвично суворо відповіла мати, і ті ж самі ноти довгим співом повторили дубові двері, в кінці додавши: "Грюк!"
    Пушинка зніяковіла, відклала ложку вбік та несміливо, ледь чутно запхикала.
    - Не скигли, у мами виклик, - беззаперечно зупинив її старший брат і, дбайливо прихиливши до себе, втер сльози. - Вона пішла до хворих зайчат, малечі потрібні ліки з аптечки.
    - Мама їм насправді допоможе? - вмить перемінившись в обличчі, здивувалась і трохи розгубилась сестра.
    - Ти теж можеш взяти участь, - підбадьорив брат.
    - Як? - здивувалась Пушинка і часто закліпала маленькими, мов два чорних блискучих вуглика, оченятами.
    За годину мати повернулася, і донька, забувши про образу, засипала її запитаннями.
    - Матусю, що буде з хворими зайчатами?
    - Двоє швидко видужають. Все, що з ними сталося, - не є небезпечним, та ось третьому, - мати замовкла, довго тягнулася пауза: - Так... Мабуть, доведеться викликати порадника із сусіднього лісу, бо самій мені не впоратися.
    - Що, настільки йому погано?
    - Вкрай погано! Хоча причина у всіх одна і надто проста - голка!
    Мати знову і знову пригадувала свій візит, напружено міркувала, шукала вихід, подумки вдивляючись в обличчя хворих зайчат. Старший, боягузик Круть, поранений шпильками колючого низькорослого дерева, зі страхом біг, не знаючи куди. Середній, пострибун і непосидько Скок, збив їжачка, поплатившись у кров роздряпаним носом. А найменший - Сіренькі Вушка, замилувався красивою квіткою, дуже схожою на сонце. І ось результат - зустрів кривдника, і той, пройнявши, мов голкою, йому вуха, вколов словом так грубо і глибоко, що це холодне жало, залишаючись там і зараз, знесилює болем слабіюче серце.
    Старий бобер отримав тривожну телеграму і поспішив на допомогу. Дістав свій незвичайний інструмент і, обережно поклавши його у вузьку валізку, розгублено подивився на двері - вони не зачинялися. "Гаразд, нічого, - подумав він, - Попрошу сороку, нехай пригляне, буде їй робота, тараторці", - і рішуче попрямував до виходу.
    Білка-медсестра полегшено зітхнула, зустрічаючи поважного лікаря.
    - Ви досвідчені, а в нас - особливий випадок. Нестерпний старий буркотливий кріт ушпигнув зайча Сіренькі Вушка образливим словом, воно виявилось гострим, мов голка, і тому глибоко засіло всередині. Маля мовчить, та найбільше мене лякає саме його мовчання. Схоже, що зараз він нікого не чує.
    - Але як тоді ви дізналися про те, що трапилось?
    - Ой, це просто, - сорока все чула і того ж дня рознесла чутки лісом.
    - Я думаю, що з цим впоратися можна. Займіть його, будь ласка, передусім - роботою. Коли руки зайняті, ніколи прислухатись до уявного болю так проникливо і уважно, що навіть втратити відчуття справжнього звуку. Пам'ятайте! Перш за все - праця! І це ми, бобри, дуже добре знаємо.
    - Я погодилась би з вами, - відповіла білка розгублено, - але ж він ще зовсім маленький.
    - Тоді шукайте будь-яке заняття. Нехай розглядає в книжках красиві малюнки, ліпить, вирізає картинки. Час лікує. Все заживе.
    Порада бобра не принесла полегшення зайчаті Сіренькі Вушка. До того ж поважний лікар обмежився сухою інструкцією і того ж дня повернувся в свій ліс, побоюючись, що сорока, приставлена охороняти його житло, вже давно розносить брудні звістки лісом про нестерпне безладдя в його величезній деревній купі.
    І все-таки медсестра-білка сподівалася, що в лісі знайдеться хоча б одна істота, здатна дати їй більш цінну пораду, але ні на кому не могла зупинитися. Усі мешканці їй здавалися надто грубими, а в цій тонкій "голчастій" справі повинен бути не менш тонкий підхід. І тоді вона згадала про мудру черепаху. Триста років життя, певно, її багато чому навчили. Але черепаха живе на найвіддаленішому материку, до того ж млява та повільна, тож навряд чи порадує їх своїм відвідуванням. Тоді вона вирішила відправити авіалиста, стисло виклавши обставини пригоди і з нетерпінням чекала відповіді.
    А в цей час Пушинка зі старшим братом і всією лісовою малечею, відшукавши хворого, вщент заповнили крихітний заячий будиночок. І малюк Сіренькі Вушка, відігрітий їх турботою, любов'ю і співчуттям, підібгавши тремтячі лапки і злегка прикрившись ковдрою, розповів про білу квітку з жовтою пухнастою серединкою, яка зростала на запашній галявинці і була схожа на ранкове сонце. Зайча навіть не встигло з нею познайомитися, як набігла чорна хмара і грубі краплі посипалися з неба, боляче лупцюючи маленьку тендітну квітку, немов у помсту за те, що вона була такою ж прегарною, як ранкове сонце.
    - Я намагався захистити її від дощу всім тілом, але мені не вистачило зросту, і тоді я підняв над нею свої сіренькі вуха. "Капловухий бовдур!" - почулося сильніше за грім. І мені здалося, що я отримав тоді своє нове ім'я, його прислала, напевно, та сама хмара, яка затулила сонце, періщила краплинами по ніжних пелюстках та листі і громом хотіла відігнати мене геть.
    - Неправда! - закричала Пушинка. - Ти нічого не знаєш! Сорока сиділа на гілці і все чула. У той час, коли ти милувався Ромашкою, старий кріт підрив землю поблизу та вибрався з нори. Він розкрив парасольку і влаштувався на трухлявому пні. Угледівши зайча, яке навмисно мокне і не бажає ховатися, він нагородив тебе грубим словом і, мабуть, від заздрості, адже кроти ніколи не носили вуха чи, може, вони стерли їх під землею?!
    Звірята засміялися так дружно, що зайча відчуло, як до нього повернулася колишня гордість за свої сіренькі вушка, і вже не так гостро боліло всередині.
    Але тут Пушинка змінилася в обличчі і суворо сказала:
    - Слухайте, ми тут усі разом, і зайча Сіренькі Вушка (вона так і сказала: "Сіренькі Вушка",- і бідолашний малюк при цьому відчув, як до нього повертається колишнє ім'я) не такий вже й безпорадний. А що трапилося з Ромашкою, адже з того дня не раз лив сильний дощ, забиваючи її маленькі незміцнілі пелюстки і листя, може, вона зовсім знівечена і її вже немає на світі?!
    Ці слова маленької білочки викликали у всіх жах, і Сіренькі Вушка, забувши про образу, переповнений болем, та не своїм, а за жаданого друга, вибіг надвір. Вся малеча, товплячись, подріботіла слідом. Широка галявина ще була мокрою від учорашньої зливи, і ніжна квітка, прибита до землі, втративши свою колишню красу і форму, лежала похилена.
    Сіренькі Вушка тихо плакав, згадуючи грім і небо, сонце і чорну хмару: "А що, якби я тоді не розгубився, якби не почув образливих слів, квіточці не довелося б лежати зараз зовсім знесиленій? Їй завжди було важче за всіх. Я міг сховатися в нірку, зігрітися біля мами, а вона тут одна на семи вітрах, семи дощах, семи громах, і нікуди сховатися, нема до кого притулитися, поки не зміцнієш, не підростеш.
    Недовго малята сиділи засмучені біля квітки. Ласкаві промені сонця зігріли своє дитя, чисте п'янке повітря обдало ніжним подихом, квіточка обсохла, і слабкий вітерець, гойдаючи її на тонкому стеблі, розправив ніжні пелюсточки, відкривши небу і всьому живому таке ж прегарне личко.
    - Не кисни, - злегка штовхаючи зайча, примовляла Пушинка. Вона подорослішала за ці дні й у всьому намагалася бути схожою на свого дбайливого брата.
    Сіренькі Вушка озирнувся і побачив променисту білу квітку, яка весело посміхалась і тихо шепотіла, мабуть, у неї завжди був такий слабкий голос:
    - Давай познайомимося, я - Ромашка.
    Зайчаті Сіренькі Вушка ще ніколи в житті не було так добре, у нього нічого не боліло, він був веселий і бадьорий, і все в ньому до краю наповнилося радістю і щастям.
    - Я - Сіренькі Вушка, - кричав він бадьоро і голосно, - а ти - моя люба квітка!
    - Ромашка! - в захопленні гукала малеча і міцно сплівши рученята, утворила довгий різнобарвний ланцюжок, що замикався в таке ж правильне, як сонце, коло, танцюючи, підстрибуючи і кружляючи у веселому хороводі. Здавалося, десь звучала музика і жвава пісня лилася над галявинкою, заповнюючи все навколо:

     Ой, як боляче одразу:
     Ти піймав брудну образу,
     Закривай хутчіше вуха,
     Бо її не треба слухать.

     Серце стане там в пригоді,
     Де товариш у негоді,
     І якщо йому минеться,
     Слід від болю враз зітреться.

     Дружнє коло в нашім танці,
     Ми веселощів обранці,
     Лине пісня, чути сміх,
     Бо вони звучать для всіх.

    Звірята голосно сміялися та все кружляли й кружляли в дружньому хороводі, їм було так гарно і радісно у цьому світі, як ніколи, нікому і ніде навкруги.
    Старий буркотливий кріт сидів поблизу на старому трухлявому пеньку під такою ж старою обідраною парасолькою і сипав образи, угледівши веселих малюків, що насмілилися порушити його спокій та самотність. Гострі колючі голки розносило вітром у різні боки, але куди їм було тягатися зі жвавими нотами такої життєрадісної і життєстверджуючої дитячої пісні. Вони, не долітаючи, падали і губилися в сухій торішній траві й листі. А пісня все звучала і звучала...
    Та ось Пушинка, випадково помітила того, чий вигляд так яскраво змалювала всьому лісу тріскотлива сорока й засміялася ще голосніше:
    - Дивіться, той самий кріт! Дощу немає, а він всеодно під парасолькою!
    - Адже сонця він боїться не менше зливи, - закричала у відповідь малеча, - тому все життя і під землею ховається!
    Тепер Сіренькі Вушка розумів, як безглуздо було ображатися на слова, що прозвучали тоді для нього сильніше за грім і голкою так довго "пекли" в тілі. Та все вже було позаду, він точно знає, що виплакав це жало, коли побачив знесиленою свою любу квітку, і змив радістю їх зустрічі і знайомства. І ще малюк зрозумів, що не з'явилося б, напевно, сумної частини в нашій історії, якби він був уважнішим не до себе, а до інших.
    - Але все це не так небезпечно, - говорить зараз уже Сірі Вуха своїм дітям, - краще пізніше зрозуміти, ніж ніколи.
 

Опитування

Кого Ви б хотіли?

Google

Привіт від ведмедика!

mishka_08.jpg

Хто на сайті?

Зараз на сайті: 7 гостей

Ads-реклама